Пропонуємо до уваги колонку керівника Прес-центру судової влади України Володимира Гуржи для "Української правди".

Одна з основних проблем комунікації державних органів і зокрема судової гілки влади – неспроможність донести людям навіщо вона існує і як робить життя краще, та й чи робить взагалі. 

З одного боку це пов’язано з тим, що люди не часто стикаються з держорганами у повсякденному житті, адже вони потрібні у доволі обмеженій кількості випадків. А за умови розвинених цифрових сервісів – контактувати взагалі не має сенсу і необхідності.

З іншого, коли людина не розуміє навіщо існує той чи інший держорган, особливо суди, вона не знає, як і з якою проблемою до них звернутись. Звертається з проблемами, які не входять до сфери компетенції, не отримує розв'язання своєї проблеми, або навіть відповіді. Як наслідок, виникає негативне ставлення.

Непереборна привабливість "старого негативного уявлення" полягає в тому, що над ним не потрібно замислюватися й на інтуїтивному рівні воно видається готовим рішенням, тобто стає очевидним. Негативне ставлення легко сформувати і надзвичайно складно змінити.

У цій колонці я планую розглянути загальні уявлення про "очевидне" і алгоритм його роботи, розуміння, інтерпретації, соціальної дії і відповідно функціонування громадської думки. Цей текст – не апологія судовій владі, а скоріше спроба подивитися на самих себе зі сторони в режимі заміток на полях.

Мабуть, перша проблема – це фрагментарність знань про дійсність. Напряму людина взаємодіє з відносно невеликим фрагментом дійсності, більшість знань і уявлень ми отримуємо від інших людей, медіа, соцмереж, кіно, книг, театру тощо. Навіть найдосвідченіші люди з енциклопедичним знанням мають фрагментарне знання про світ, однак сприймають його як повне і цілісне. 

Наступний важливий момент – люди не просто сприймають ідеї, а інтерпретують їх і потім відтворюють у зрозумілій і доступній для себе формі. Складні політичні ідеї, наприклад реформи, складаються з набору тез, ці тези можуть бути сприйняті довільним чином і не всі. Відповідно сама ідея втрачає точність і в такому вигляді відтворюється і поширюється. Тобто сприйняття не послідовне і множинне. 

Далі емоційний резонанс – прості, повторювані меми, гасла викликають сильні емоції, замінюючи аналіз. Через це будь-які комунікації реформ, давно концентрують увагу спільноти не на суті процесу й тим паче не на наслідках від реалізації, а на яскравості подачі – хайпі. Специфіка сьогодення полягає ще й у тому, що щойно хайп спадає, то група його підтримки зникає. А поки група існувала через емоційність хайпу, ідея обговорення не була належним чином зрозуміла і сприйнята. Ідея чи її елементи швидко забуваються.

Рівень довіри і формування очевидного

Якщо орієнтуватись на загальнодоступні джерела, то рівень довіри до судів в Україні останні 12 років лише два рази перевищував 20%, один раз падав до 5% і зазвичай в середньому з року в рік складає 12 %. Натомість рівень довіри до ворожок більше 40%. Від окремих чиновників в судовій владі можна почути, що мовляв не тих людей опитують і треба запитувати тільки тих, хто був у судовому засіданні. Але мені здається, що висока довіра до ворожок не через те, що опитують тих, хто до них звертається. 

Насправді проблема трохи глибша – сьогодні уявлення про дійсність мають більшу вагу, ніж реальний стан справ. Ба більше, ніякого "реального стану справ" не існує, є точки зору. Тут нам на допомогу приходять ефект Форера і теорема Томаса, перший говорить про те, що люди схильні сприймати загальні, розпливчасті описи як дуже точні та персоналізовані (завдяки цьому працюють, наприклад, гороскопи і ворожки). А теорема Томаса говорить, якщо люди визначають ситуації як реальні, то вони реальні за своїми наслідками (завдяки цьому після розмови з ворожкою ідуть у політику, чи бізнес, бо вона дала добро). 

Робота ворожок будується на запевненні, що все, що роблять люди, добре та правильно – передбаченні бажаного. Людина індивідуалізує бажане з собою, як унікальну властивість (ефект Форера) і потім починає діяти і приймати рішення відповідно цих уявлень (теорема Томаса). Ця стратегія працює бо грає на емоціях, пропонує комфорт ілюзій замість складної правди. Але це тимчасова діяльність, яка лише поглиблює кризу. Очолити таке дійство нескладно — "передбачай" бажане, і тобі забезпечені оплески та своя маленька, хоч і не довга, віртуальна реальність.

Як це стосується судів? Під час чергового етапу реформи (почався 2016 року) всіма гілками влади створювалось уявлення, що вони розуміють потреби людей. Відповідно загальний меседж до аудиторії виглядав приблизно так: "Ми знаємо, що ви хочете справедливості, і ми працюємо, щоб її забезпечити, навіть якщо це займає час". Чому це працює? Бо достатньо загальне, щоб сприймалось індивідуально і люди асоціювали безпосередньо з собою. 

Певній категорії людей завжди потрібен той, хто знає "очевидні" відповіді в цьому хаотичному й мінливому світі: хто корупціонер, а хто доброчесний, хто "агент", які податки потрібні, яке рішення мав ухвалити суд чи парламент тощо. Частина суспільства прагне чорно-білих категорій у сірій реальності.

Відповідно сукупність таких очевидностей і ефект Форера привели до ототожнення ідеалу справедливості з відомими історичними постатями чи закордонними моделями правосуддя. Запит на реформу судів звучав саме так: "Нам потрібно так само, як у США чи ЄС!". Всі хочуть бачити справедливу та ефективну судову, та будь-яку іншу, владу.

Далі працює фрагментарність уявлень про дійсність і непослідовність сприйняття ідей. Всі хочуть, як в США, хоч і мало хто знає як там насправді. Але ніхто не бажає стикатися з відсутністю суддів, мізерними зарплатами працівників апарату, спробами політичного та медійного тиску, старими приміщеннями судів, в яких соромно сидіти. Так само, як ніхто не хоче чекати роками на рішення, бути заручником бюрократії чи відчувати нерівність перед законом або приниження. 

І виходить, що це, як людина, яка підспівує пісні англійською чи французькою, не знаючи мови. Вона імітує звучання, акценти, тон, але не усвідомлює значення слів – повторення зовнішньої форми без внутрішнього осмислення.

Уявімо ситуацію: "Суд виправдав чоловіка, якого назвали злочинцем у справі про крадіжку з благодійного фонду". Ця новина буде сприйматись через декілька "фільтрів":

"Очевидне" – суди завжди відпускають за гроші! 

Фрагментарність і непослідовне сприйняття – мова йде про заставу, а аудиторія у соцмережах не відрізняє запобіжний захід від вироку, саме цей фрагмент реформи був погано прокомунікований.

Оточуючі (3–5 людини) – сусіди, колеги по роботі, люди в транспорті, яких випадково можна підслухати – "всі" знають, що суди корумповані, так було завжди.

Емоційний резонанс – люте обурення від "несправедливості", адже "злочинця" відпустили. Це швидкий фільтр і хайп спадає.

Повсякденність і базові потреби – загалом людям майже завжди важливіше вижити, забезпечити родину, ніж слідкувати за судами. Щойно емоційність історії зникає, всі повертаються до своїх поточних проблем. 

Як в цій ситуації кристалізується суспільна думка? "Очевидність" корупції судів передається через обговорення на кухнях, як спосіб відчувати коло однодумців. Ті самі 3–5 людей. Через це стверджується пасивність у взаємодії з владою – суд не для простих людей! Це призводить до соціальної дії (поведінки) – уникнення судів, бо "краще не вплутуватися" і "у біді суд не допоможе". Відповідно будь-які досягнення реформи відкидаються через брак затребуваності змін – стверджується апатія.

То що ж може запропонувати судова влада для розірвання цього кола "очевидності"? Судова влада довгий час жила сама собою. Відповідно виникла недовіра через те, що люди знають про її роботу тільки з чуток і новин, природа яких – резонансні і скандальні кейси. Натомість ефект Форера працює краще, коли люди можуть "впізнати себе" в повідомленні. Для цього є світоглядні і ціннісні теми – героїзм і жертовність, просвітництво, лідерство у змінах. Люди не просто дивляться сюжети чи читають новини. Вони сприймають історії і тут мова йде про співпереживання і зрозумілість. 

Теорема Томаса і ефект Форера не вирок взаємодії, а пояснення соціальної дії під час вакууму комунікації від держави до людей. Якщо ви не говорите, говорять за вас і це зазвичай фрагментарно, непослідовно, емоційно і "очевидно". Для подолання недовіри потрібна системна робота, яка вже розпочата.

Пул суддів-спікерів: активна комунікація від судів, а не лише від медіа, демонструє внутрішню інтенцію до змін. Судді-спікери можуть "хакнути систему зсередини" через відкритість.

Створення історій: люди сприймають не сухі факти, а історії, які викликають співпереживання та зрозумілість. Судові органи мають ділитися історіями справедливості, щоб наблизити систему до громадян.

Новий образ судді: судді повинні бути відчутними, зрозумілими, досяжними. Їхня присутність у соціальному просторі робить суд "звичайною" частиною життя.

Просвітництво: розвиток судової журналістики та адвокаційної діяльності може подолати апатію, даючи людям надію. Просвітництво пояснює, як працює система і показує, що суди доступні навіть для тих, хто не має ресурсів.

Формування спільноти: спільнота – це не просто підписники, а група людей, об’єднана інтересами та готовністю підтримувати зміни. Судові історії створюють відчуття "ми", а не "ми проти них".

Світоглядні теми: окрім фахових тем, потрібно висвітлювати ціннісні теми – лідерство, героїзм, жертовність. Вони резонують із суспільством і створюють емоційний зв’язок.

Політика пам’яті та пантеон героїв: вшанування чеснот Захисників, винесення вироків по воєнних злочинах і створення "пантеону героїв" формують спільну ідентичність. Це допомагає майбутнім поколінням розуміти ціну свободи та зло, вчинене проти України.

Критичне мислення, просвітництво та комунікація дозволяють поставити "очевидне" під сумнів. Руйнація "очевидного" може викликати кризу, але відкриває шлях до нових, більш адаптивних моделей мислення та поведінки.

Володимир Гуржи - керівник Прес-центру судової влади України

"Українська правда"