Секретар Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний, суддя ВП ВС Ольга Ступак, секретар Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі ВС Андрій Зайцев, суддя ВС у Касаційному адміністративному суді Володимир Кравчук, судді ВС у КЦС Євген Петров, Василь Крат, Дмитро Гудима, Наталія Сакара та керівник Апарату ВС Расім Бабанли взяли участь у ХІIІ Національному судовому форумі «Здійснення правосуддя в умовах воєнного стану: захист прав людини, актуальні виклики та судова практика». Співорганізаторами заходу були Представництво Норвезької ради у справах біженців (NRC) і Верховний Суд, організаційну підтримку забезпечувала Правнича асоціація «Добросуд».

Сергій Погрібний у вітальному слові зазначив: «Війна забирає не лише дім, здоров'я і життя. Війна забирає докази того, що людина жила». Він наголосив, що в мирний час суд вирішує спір, а під час війни робить значно більше: повертає людині докази її власного життя. По суті в таких справах суд виконує три дії: встановлює факт, який надзвичайно важко підтвердити; називає відповідального, який не з'явиться до суду й не визнає його юрисдикції; робить це так, щоб рішення залишалося правосудним. Навесні 2022 року суду найлегше було дозволити собі виняток і сказати, що триває війна, а стандарти зачекають. Українська судова система цього не зробила, і саме це Секретар ВП ВС назвав її головним здобутком за останні роки. Це перший аспект, який він окреслив: війна не скасовує стандартів правосуддя.

Другим важливим аспектом Сергій Погрібний назвав подолання судового імунітету рф. 14 квітня 2022 року КЦС ВС ухвалив постанову у справі № 308/9708/19, в якій сформулював правовий висновок: український суд може розглядати позов до рф про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі збройною агресією з 2014 року, не застосовуючи судового імунітету рф. До цього відповідь здавалася очевидною: імунітет є, а позов безперспективний. Аргументи КЦС ВС, наголосив спікер, були не політичними, а суто цивілістичними. Імунітет існує для того, щоб держава могла здійснювати суверенні функції, а збройна агресія проти іншої держави такою функцією не є. Це делікт.

З цього висновку сформувалася практика, якою користуються українські суди всіх юрисдикцій. Секретар ВП ВС зауважив, що суди України першими в світі в такому масштабі зробили те, про що міжнародне право десятиліття обережно дискутувало. Цей висновок досі лишається предметом дискусії для науковців і суддів. Але у квітні 2022 року не існувало ні реєстру збитків, ані навіть механізму фіксації шкоди, завданої агресією рф. Тому судовий механізм, запроваджений тоді, попри критику виконав і виконує свою першу функцію – фіксування шкоди в цивілістичному аспекті.

Сергій Погрібний визнав, що судові рішення в таких справах, на жаль, не виконуються. Водночас, за його словами, невиконане рішення – це не порожнеча, а «борг із зафіксованою сумою», встановленим фактом і названим боржником, «правовий капітал», який чекає свого механізму.

Цей механізм формується швидше, ніж здавалося можливим. Так, 16 грудня 2025 року в Гаазі відкрили для підписання Конвенцію про створення Міжнародної компенсаційної комісії для України, а 30 квітня 2026 року її ратифікувала Україна. Станом на середину вересня Конвенцію підписали 40 учасників, ратифікували дев'ять держав і Європейський Союз, а для набрання чинності потрібно 25 ратифікацій. Отже, між рішенням українського суду та реальною виплатою компенсації українській родині стоять ще 16 ратифікацій.

Ще одне важливе питання – докази. Спікер зазначив, що збройна агресія рф визнана загальновідомим фактом, який не потребує доказування, а позивачів у справах проти держави-агресора звільнили від судового збору. Змінилося й саме розуміння втрати майна. Суди відійшли від формального запису в реєстрі до реальності. Власність – це передусім не правовстановлюючий документ, а конкретна можливість володіти, користуватися й розпоряджатися майном і жити в ньому. Оскільки первинні документи залишилися на тимчасово окупованій території, суд приймає облікові дані, збережені копії, акти інвентаризації, тобто все, що може довести існування майна й те, що особа була і формально залишається його власником. Вимагати прямих доказів, які знищила та сама сила, що завдала шкоди, означало б зробити правопорушника розпорядником доказової бази.

Четвертий аспект – межа, якої воєнний стан не переступає (порушує): він не скасовує вимог до мотивування судових рішень. Слова «іде війна» ніколи не є самостійним аргументом у судовому акті. Спікер зауважив, що судове рішення не може ґрунтуватися на почутті образи, емоціях. У справах, у яких немає представника відповідача, критичне мислення судді та об’єктивна оцінка наявних доказів є запорукою правосудності рішення.

П'яте питання, про яке розповів Сергій Погрібний,  – відновлення втраченого судового провадження. Секретар ВП ВС зауважив, що коли справа згоріла, це не кінець. Провадження можна відновити за тим, що вціліло. ВП ВС нещодавно розглянула заяву засудженого про перегляд справи за виключними обставинами після рішення ЄСПЛ, сказав спікер. Оригінали судового провадження були втрачені, а спроби отримати їх через міжнародну організацію Червоний Хрест не дали результату. Суд першої інстанції лише через шість років частково відновив втрачене провадження, і ВП ВС, частково задовольнивши заяву, повторно розглянула касаційну скаргу засудженого та змінила судове рішення, усунула встановлене ЄСПЛ порушення прав особи.

Ольга Ступак зосередилася на питаннях, які виникають у судовій практиці під час розгляду справ за участю внутрішньо переміщених осіб. Передусім вона звернула увагу на визначення територіальної підсудності таких справ. Доповідачка навела приклади, коли під час вирішення питання про відкриття провадження суди надавали перевагу зареєстрованому місцю проживання особи, не враховуючи її зареєстрованого місця перебування як ВПО, навіть у випадках, коли процесуальне законодавство передбачало можливість вибору підсудності позивачем. Унаслідок цього справи передавалися до судів регіонів, з яких особи були змушені переміститися. За словами судді, такі ситуації потребують особливої уваги з огляду на необхідність забезпечення доступності правосуддя для переселенців.

Окремо Ольга Ступак зупинилася на врахуванні статусу ВПО під час вирішення сімейних спорів, зокрема щодо визначення місця проживання дитини та участі батьків у її вихованні. Вона наголосила, що вимушене переміщення одного з батьків разом із дитиною, а також пов’язані з цим складніші житлові умови самі собою не повинні оцінюватися як обставини, що свідчать не на користь такої особи. На думку доповідачки, суди мають враховувати причини переміщення та додаткові зусилля, яких людина докладає для облаштування життя в безпечнішому місці. «Внутрішньо переміщена особа – це вразлива категорія. Тому під час вирішення сімейних спорів не можна оцінювати цей статус негативно або ставити особі за провину обставини її вимушеного переміщення», – наголосила суддя.

Також суддя порушила питання про судові витрати у справах за участю ВПО. Вона звернула увагу на те, що вимушене переміщення може супроводжуватися додатковими фінансовими витратами, пов’язаними з організацією життя на новому місці. Тому під час розгляду клопотань щодо сплати судового збору, на її думку, можуть мати значення не лише відомості про доходи заявника, а й конкретні обставини його становища, на які він посилається. Ольга Ступак наголосила на важливості належної оцінки таких доводів з урахуванням передбачених законодавством підстав для звільнення від сплати судового збору.

Розповіла Ольга Ступак і про судову практику у спорах щодо виконання кредитних зобов’язань за участю внутрішньо переміщених осіб. Суддя звернула увагу на передбачені законодавством особливості відповідальності за невиконання кредитних зобов’язань, зокрема щодо нарахування пені та інфляційних втрат відповідно до ст. 625 ЦК України. Окремо вона розглянула ситуації, коли позичальник водночас є іпотекодавцем, а предмет іпотеки розташований на тимчасово окупованій території.

У цьому контексті доповідачка проаналізувала постанову КЦС ВС від 5 лютого 2025 року у справі № 757/29209/22-ц, в якій розглядалося питання про характер передбаченого законом звільнення від виконання основного кредитного зобов’язання у зв’язку з перебуванням іпотечного майна на тимчасово окупованій території. Вона звернула увагу на висновок про те, що таке звільнення має тимчасовий характер і діє протягом відповідного періоду окупації, а не припиняє зобов’язання остаточно. При цьому на застосування відповідних положень законодавства не впливає наявність чи відсутність у позичальника статусу ВПО. Суддя також зазначила про можливість одночасного застосування до відповідних правовідносин положень законів, що регулюють захист прав внутрішньо переміщених осіб та правовий режим тимчасово окупованих територій.

Завершуючи виступ, Ольга Ступак наголосила на важливості уважного ставлення до обставин кожної справи попри значне навантаження на судову систему. Вона звернула увагу на активну процесуальну роль суду, зокрема необхідність роз’яснення учасникам справи їхніх процесуальних прав і наслідків вчинення або невчинення відповідних дій. За словами доповідачки, процесуальне законодавство надає суду необхідні можливості для сприяння належному вирішенню спору, які мають використовуватися з урахуванням обставин конкретної справи.

Тема виступу Андрія Зайцева – окреме провадження. Суддя зазначив, що справи окремого провадження сьогодні набувають особливої актуальності, зокрема у зв’язку з появою нових категорій справ, зумовлених наслідками війни, судова практика щодо яких продовжує формуватися.

Спікер розповів про практику у справах щодо призначення військовозобов’язаного або військовослужбовця опікуном недієздатної особи. Він звернув увагу, що відповідний статус особи не є самостійною підставою для відмови у призначенні її опікуном, оскільки законодавство не встановлює такої імперативної заборони. Водночас суди мають оцінювати обґрунтованість висновку органу опіки та піклування, наявність інших осіб, які можуть здійснювати опіку, а також з’ясовувати, чи не спрямоване відповідне звернення на штучне створення підстав для звільнення з військової служби.

Ще одна категорія справ, на якій зупинився Андрій Зайцев, стосується встановлення факту самостійного виховання дитини одним із батьків. Під час їх розгляду постають питання щодо належного виду судового провадження, участі органу опіки та піклування, а також кола осіб, які мають право оскаржувати відповідні рішення. Звернув увагу суддя і на питання щодо права територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки оскаржувати такі судові рішення. Відповідну справу у вересні 2026 року передано на розгляд об’єднаної палати КЦС ВС.

Також спікер проаналізував справи щодо встановлення фактів, від яких залежить право на отримання одноразової грошової допомоги у зв’язку із загибеллю військовослужбовця. Йшлося, зокрема, про встановлення факту ухилення особи від виконання обов’язків щодо утримання загиблого, проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та перебування на утриманні військовослужбовця. У цьому контексті Андрій Зайцев акцентував на необхідності розмежування окремого і позовного проваджень залежно від наявності спору про право.

Насамкінець суддя зупинився на практиці у справах щодо встановлення факту смерті та оголошення фізичної особи померлою. Він наголосив, що слід розмежовувати ці процедури залежно від наявних доказів загибелі особи, а також звернув увагу на особливості обчислення строків для оголошення особи померлою з урахуванням статусу території та тривалості активних бойових дій.

Відкривав захід і модерував першу сесію Євген Петров, який також був одним із організаторів заходу та є головою правління Правничої асоціації «Добросуд».

Він зауважив, що захід став продовженням багаторічної співпраці Верховного Суду з Представництвом Норвезької ради у справах біженців (NRC). Співпраця розпочалася ще до повномасштабної війни: у 2019 році судді ВС брали участь в організованих NRC тренінгах для суддів першої та апеляційної інстанцій в Маріуполі, Сєверодонецьку та Святогірську; у 2020 та 2021 роках ВС і NRC були співорганізаторами профільних форумів щодо актуальних питань з розгляду спорів, пов’язаних із проведенням ООС, які проходили у Святогірську; після початку повномасштабної війни ця взаємодія набула нового виміру: були національні судові форуми, присвячені захисту прав громадян в умовах воєнного стану, а також тренінг щодо компенсації за пошкоджене чи зруйноване житло та ін.

За словами Євгена Петрова, така співпраця важлива, оскільки допомагає суддям знаходити практичні відповіді на питання, з якими вони щодня стикаються у справах, пов'язаних із наслідками війни. Виняткова актуальність у сучасних реаліях нинішнього заходу полягає в тому, що збройна агресія щодня ставить перед судовою системою безпрецедентні виклики: від необхідності відновлювати втрачені провадження і шукати нові підходи до оцінки доказів до розв'язання складних спорів щодо кредитів, майна та сімейних відносин за участю ВПО. Саме такі фахові дискусії дозволяють правникам спільно напрацьовувати дієві механізми подолання наслідків війни, забезпечувати єдність судової практики та гарантувати людям ефективний захист їхніх прав навіть в умовах воєнного стану.

Расім Бабанли зосередився на актуальних рішеннях Європейського суду з прав людини, які стосуються різних сфер судової практики та можуть мати значення для щоденної роботи правників.

Насамперед Расім Бабанли звернув увагу на другий консультативний висновок ЄСПЛ, наданий на запит Верховного Суду відповідно до Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Запит стосувався пропорційності застосування податкових санкцій у ситуації, коли законодавство не передбачає дискреції ані для податкового органу, ані для суду. Крім того, до ЄСПЛ було поставлено питання про те, чи може суд у разі визнання санкції непропорційною застосувати іншу, менш сувору санкцію.

Доповідач зазначив, що консультативний висновок містить ґрунтовний аналіз попередньої практики ЄСПЛ із цих питань. Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду розглядає відповідну справу.

Серед рішень ЄСПЛ, на яких спікер зупинився докладніше, – ­ справа «Дерев’янко і Тарасова проти України». Вона стосувалася обґрунтованості застосування та продовження тримання під вартою осіб, обвинувачених у колабораційній діяльності. Доповідач звернув увагу на те, що в цьому рішенні ЄСПЛ, зокрема, проаналізував об’єктивну та суб’єктивну сторони відповідного складу кримінального правопорушення, а також урахував, що практика застосування порівняно нової норми національного законодавства ще перебуває на стадії формування.

Рішення «Кагановський проти України» (№ 2), на якому зупинився Расім Бабанли, стосується перебування особи в психоневрологічному закладі та можливості судового контролю за таким перебуванням. Як зауважив спікер, справа засвідчила наявність проблеми, яка потребує законодавчого врегулювання, зокрема щодо можливості самої особи ініціювати судовий перегляд необхідності подальшого перебування в закладі.

Говорячи про рішення у справі «Бояров та інші проти України», яка стосувалася обмеження доступу до російських вебсайтів і соціальних мереж, Расім Бабанли звернув увагу на підхід ЄСПЛ до питання доступу до суду. Зокрема, Суд оцінив доводи одного із заявників щодо неможливості сплатити судовий збір і не встановив порушення права на доступ до суду.

Також доповідач звернув увагу на рішення у справі «Баженов та інші проти Росії та України», у якому ЄСПЛ розглянув питання щодо захисту права власності на земельні ділянки на тимчасово окупованій території. Окремо спікер зупинився на рішенні у справі «Ситник проти України» про виселення осіб із житла та забезпечення балансу між правами власника нерухомості й осіб, які в ній проживають.

На завершення Расім Бабанли закликав правників користуватися ресурсами Верховного Суду, зокрема Платформою обміну знаннями ЄСПЛ. На ній постійно оновлюються українські переклади посібників та оглядів практики Європейського суду з прав людини, що дає змогу фахівцям системно стежити за розвитком його практики.

Володимир Кравчук виступив із доповіддю «Судовий захист соціальних прав людини», у якій розглянув співвідношення принципів правової та соціальної держави, конституційні гарантії соціальних прав і проблеми виконання судових рішень. Звернувшись до історії становлення концепції соціальної держави та європейського досвіду, він охарактеризував розвиток систем соціального забезпечення, заснованих на принципах солідарності, праці та страхових внесків. Доповідач також звернув увагу на необхідність узгодження конституційно закріплених соціальних гарантій із фінансовими можливостями держави та принципом збалансованості бюджету.

 Спікер наголосив, що сучасна модель соціальної держави має передбачати захист основоположних прав людини, пенсійних прав, набутих завдяки праці та сплаті страхових внесків, а також адресну підтримку осіб, які її потребують. «Коли ми говоримо про сучасний зміст соціальної держави, то маємо говорити про гарантування базових потреб, про ядро прав, які безпосередньо стосуються людської гідності. Ми маємо гарантувати людям захист власності та адресну підтримку тих, хто її потребує», – зазначив суддя. У цьому контексті він запропонував розмежовувати три рівні соціальних прав:

• основоположні права, пов’язані з життям і людською гідністю;
• права, набуті завдяки праці та страховим внескам;
• додаткові соціальні гарантії, що фінансуються з бюджетних коштів.

Доповідач наголосив на пріоритетності забезпечення безпеки держави та соціального захисту захисників України в умовах війни, а також порушив питання про співвідношення соціальних прав із виконанням конституційних обов’язків.

Володимир Кравчук розповів про проблеми виконання судових рішень у соціальних спорах, зокрема щодо пенсійних виплат. Суддя звернув увагу на суперечність між законодавчо встановленими соціальними гарантіями, можливостями їх бюджетного забезпечення та обов’язковістю виконання судових рішень. Доповідач охарактеризував ситуацію, за якої парламент встановлює соціальні гарантії, уряд намагається врегулювати їх реалізацію з урахуванням бюджетних обмежень, а суди, застосовуючи чинне законодавство, забезпечують захист порушених прав громадян. Наслідком такої неузгодженості стає накопичення заборгованості за судовими рішеннями, що потребує системного розв’язання. У цьому контексті суддя також звернувся до практики Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Бурмич та інші проти України», щодо тривалого невиконання судових рішень.

Серед можливих шляхів подолання окреслених проблем доповідач назвав удосконалення законодавчого регулювання соціальних прав, зокрема ухвалення Соціального кодексу України, узгодження змін соціального законодавства з бюджетним плануванням та перегляд механізмів визначення окремих соціальних виплат. Щодо накопиченої заборгованості за судовими рішеннями він запропонував розглянути можливість її верифікації та реструктуризації із застосуванням довгострокових державних облігацій, передбачивши першочергові виплати захисникам України та найбільш вразливим категоріям громадян.

Окремим напрямом удосконалення системи соціального захисту Володимир Кравчук визначив забезпечення автоматичного врахування правових висновків Верховного Суду Пенсійним фондом України та органами соціального захисту, що дало б змогу вирішувати однотипні питання без необхідності повторного звернення громадян до суду. Підсумовуючи, суддя наголосив, що ефективний захист соціальних прав потребує узгодженості законодавчого регулювання, реального бюджетного забезпечення та належного виконання судових рішень.

Василь Крат виступив із доповіддю «Способи коригування лихварських відсотків у кредитних відносинах за участю ВПО».

Актуальність теми суддя пояснив тим, що за статистикою сервісу «Опендатабот», яка спирається на дані Національного банку України, середня сума одного мікрокредиту становить 9173 грн, а заборгованість за ними сягає близько 34 млрд грн. Суддя переконаний, що основну частину цього боргу становлять саме лихварські відсотки, тому проблема є серйозною. При цьому певна частка відповідних справ є малозначними і через дію фільтрів, як правило, не доходить до суду касаційної інстанції. Проте провадження в одній зі справ відкрили, умотивувавши це потребою забезпечити єдність судової практики.

Василь Крат навів досвід різних країн. У Швеції, Фінляндії та Данії держава втручалася постфактум, коли виникала проблема з мікрокредитуванням: встановлювала конкретний розмір відсотків або обирала інший шлях. В Італії та Іспанії натомість діють загальні правила, що поширюються на будь-яку позику, незалежно від того, чи це споживчий кредит, чи позика між фізичними особами. За ст. 1815 Цивільного кодексу Італії умова про лихварські проценти є нікчемною, і жодні проценти не підлягають сплаті. В Іспанії закон 1908 року визнає нікчемною позику, за якою процент істотно перевищує нормальну вартість грошей або яку укладено на кабальних умовах. Боржник у такому разі повертає лише основну суму, без відсотків.

Далі суддя розповів про справу щодо коригування лихварських відсотків, яку розглянула об'єднана палата КЦС ВС (постанова від 7 вересня 2026 року у справі № 552/672/23). Договір про споживчий кредит у ній був укладений 13 травня 2021 року, тобто до змін у законодавстві. Тому ОП КЦС ВС вирішувала, чи поширюються на такий договір норми Закону від 22 листопада 2023 року № 3498-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» про максимальний розмір денної процентної ставки та які правові засоби дозволяють скоригувати відсотки.

Об'єднана палата дійшла висновку, що новий Закон діє на майбутнє й до договорів, укладених до 24 грудня 2023 року, не застосовується. Виняток передбачено в прикінцевих і перехідних положеннях: норма поширюється на такі договори, лише якщо строк кредитування продовжили після набрання законом чинності. У цій справі підстав вважати, що сторони його продовжили, не було, тому максимальна денна ставка при вирішенні спору не застосовується.

Суддя проаналізував питання про те, чи застосовується п. 17 розд. ІV  «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» про поетапне зменшення максимального розміру денної процентної ставки до договорів, укладених з 24 грудня 2023 року, чи відразу на ці договори поширюється максимальний розмір денної процентної ставки 1 %. При цьому слід враховувати, що у ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» встановлено «постійну» імперативну норму про те, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати 1 %. Натомість у п. 17 Прикінцевих та перехідних положень закріплено «тимчасову» спеціальну норму, згідно з якою встановлюється 240-денний перехідний період з дати набрання чинності Закону (з 24 грудня 2023 року) і передбачено поетапне зниження максимальної денної процентної ставки для договорів, що укладаються (або продовжуються) у цей період. Перший етап (з 24 грудня 2023 року по 21 квітня 2024 року): протягом перших 120 днів після набрання чинності Законом максимальна денна процентна ставка для договорів, які укладені в цей період, не могла перевищувати 2,5 %. Другий етап (з 22 квітня 2024 року по 19 серпня 2024 року): наступні 120 днів характеризувалися подальшим обмеженням ставки – максимальна денна процентна ставка для договорів, які були укладені в цей період, була знижена до рівня 1,5 %. Третій етап (з 20 серпня 2024 року): після завершення 240-денного перехідного періоду максимальна денна процентна ставка для договорів про споживчий кредит не може перевищувати 1,0 %.

Далі постало питання, як коригувати відсотки за договором 2021 року. Імперативної норми, яка обмежувала б їхній розмір і дозволяла б визнати умову нікчемною, на той момент не існувало. Тому ОП КЦС ВС звернулася до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», що застосовується до споживчого кредитування в частині, яка не суперечить спеціальному закону. Вона допускає коригування відсотків шляхом оспорення умови чи договору, зміни договору та тлумачення його умов. Суд може застосувати оспорювання умови чи змінити договір лише за позовною вимогою споживача. Тлумачення ж він здійснює без такої вимоги, адже робить це при вирішенні будь-якого договірного спору, а нечіткі чи двозначні положення тлумачаться на користь споживача.

Василь Крат зауважив, що це важливий висновок, адже в судовій практиці траплялися випадки, коли суд посилався на те, що вимоги про тлумачення договору не заявляли. Він додав, що відповідачі в таких справах здебільшого пасивні, тому суд може скоригувати відсотки і без їхньої активної участі.

Також суддя звернув увагу, що у справі була парадоксальна ситуація: різні положення договору передбачали різне нарахування відсотків, а в додатковій угоді визначено розмір нарахованих відсотків у сумі 1 200 грн. Оскільки вимог про оспорення чи зміну договору споживач не заявляв, об'єднана палата визнала ці положення неоднозначними й витлумачила їх на користь споживача. Суддя наголосив, що саме тлумачення є тим механізмом, який дозволяє втрутитися в старі кредитні договори.

Також постало питання про те, у яких випадках правила про максимальний розмір денної процентної ставки мають поширюватися на договори, які вчинені до 24 грудня 2023 року. Парламент передбачив, що правила про максимальний розмір денної процентної ставки поширюються на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом. ОП КЦС зауважила, що, за загальним правилом, максимальний розмір денної процентної ставки застосовується до договорів про споживчий кредит, які укладені з 24 грудня 2023 року. Для того щоб правила про максимальний розмір денної процентної ставки поширювалися на договори, які вчинені до 24 грудня 2023 року, необхідно, щоб строк дії таких договорів було продовжено після 24 грудня 2023 року. Парламент мав на увазі строк кредитування чи строк, на який надається кредит, який на рівні закону кваліфікований як істотна умова. Слід розмежовувати кілька ситуацій: якщо договір укладено до 24 грудня 2023 року зі строком кредитування чи строком, на який надається кредит, що охоплює період після 24 грудня 2023 року, то підстава виникнення зобов'язання (укладення договору) відбулася до 24 грудня 2023 року, а правочин щодо зміни (продовження) строку після набрання чинності правила про максимальний розмір денної процентної ставки не вчинявся; укладення сторонами з 24 грудня 2023 року додаткового правочину щодо зміни (продовження) строку є правочином, що змінює умови договору і з моменту його вчинення на змінений (продовжений) строк в обов'язковому порядку поширюються обмеження щодо максимальної денної процентної ставки (2,5 %, 1,5 % або 1,0 % залежно від дати вчинення такого правочину); у разі коли договір про споживчий кредит містить умову про автоматичну зміну (продовження) строку і юридичний факт такої автоматичної зміни (продовження) настав з 24 грудня 2023 року, то на такий автоматично змінений (продовжений) строк в обов'язковому порядку поширюються обмеження щодо максимальної денної процентної ставки (2,5 %, 1,5 % або 1,0 % залежно від моменту автоматичного продовження).

Презентація Василя Крата – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Luhvar_vidsotku.pdf

Дмитро Гудима виступив із доповіддю на тему «Встановлення факту смерті v. оголошення померлим». Він розкрив проблемні питання встановлення факту смерті (загибелі) військовослужбовців, навівши як приклад три судові справи, які перебували на розгляді Верховного Суду.

У першій військовослужбовець отримав травми, несумісні з життям, під час артилерійського обстрілу. Центральна ВЛК зафіксувала, що причиною смерті стали розтрощення й обвуглення кількох ділянок тіла, тож сама загибель сумнівів не викликала. Дружина просила встановити юридичний факт загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії рф. Об’єднана палата КЦС ВС у постанові від 5 грудня 2022 року у справі № 490/6057/19-ц зазначила, що факт загибелі не можна встановити в судовому порядку, але причинно-наслідковий зв’язок між загибеллю та агресією – можна, адже іншого (позасудового) способу для цього законодавець не визначив.

Друга справа стосувалася евакуації поранених на човні, який затонув унаслідок артилерійського обстрілу. Берега дісталися всі військовослужбовці, крім одного, якого вважають зниклим безвісти. За матеріалами службового розслідування й показаннями свідків він, імовірно, потонув, проте як саме загинув і де тіло – ніхто не бачив. Мати військовослужбовця просила встановити факт його загибелі та зв’язок загибелі з участю в бойових діях. У постанові від 29 липня 2026 року у справі № 945/1784/25 КЦС ВС зазначив, що звернення в окремому провадженні з вимогами, які стосуються встановлення такого зв’язку, не відповідає завданню цивільного судочинства, оскільки для встановлення цього зв’язку передбачений позасудовий порядок (визначений у Положенні про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженому наказом Міністерства оборони України від 14 серпня 2008 року № 402). Тому в частині щодо такого зв’язку суд касаційної інстанції судові рішення скасував і закрив провадження у справі. Стосовно вимоги про встановлення факту загибелі, то вважав за можливе розглядати її по суті. Оскільки документи вказували на зникнення чоловіка безвісти, а показання очевидців лише дозволяли припускати смерть, КЦС ВС залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні заяви щодо встановлення факту загибелі.

У третій справі, про яку розповів доповідач, за актом службового розслідування військовослужбовець зазнав поранень, несумісних із життям. Двоє свідків бачили тіло й упізнали його, а бойовий медик констатував смерть. Евакуювати тіло через обстріл не вдалося. Апеляційний суд відмовив у встановленні факту смерті військового та її зв’язку із захистом Батьківщини, і КЦС ВС таку відмову підтримав (постанова від 16 вересня 2026 року у справі № 619/5907/25). Колегія визнала, що перелік доказів не є вичерпним і що слід уникати надмірного формалізму, але водночас зазначила, що суд має встановити саме факт смерті, а не лише обставини, за яких вона ймовірна. Також колегія наголосила, що військовослужбовець обліковується як зниклий безвісти, а його розшук триває.

Дмитро Гудима звернув увагу на суттєві розбіжності в наведеній судовій практиці. ОП КЦС ВС у 2022 році дійшла висновку, що факт загибелі суд встановлювати не може, а причинно-наслідковий зв’язок між загибеллю й агресією рф – може. Тоді як колегії суддів КЦС ВС розглядають по суті вимоги щодо встановлення факту смерті, інколи разом зі зв’язком із захистом Батьківщини, а іноді закривають провадження в частині встановлення такого зв’язку, вважаючи, що для цього є позасудовий порядок.

Крім того, розбіжність є і стосовно того, які докази вважати належними для підтвердження факту смерті. За неможливості евакуювати тіло, але за підтвердження бойовим медиком, очевидцями того, що військовослужбовець загинув, в актах службового розслідування пишуть, що особа зникла безвісти. Проте обставини, які вони описують, наприклад наявність тіла, його огляд, свідчення побратимів, вказують на те, що людини вже немає. Тож постає питання, чи може суд піддавати сумніву такі докази лише через те, що особа офіційно обліковується як зникла безвісти й оголошена в розшук? Чи не є надання переваги формальному обліку та перебуванню в розшуку над даними бойового медика щодо огляду тіла й очевидців загибелі якраз тим надмірним формалізмом під час оцінки доказів, проти якого застерігав КЦС ВС?

Суддя не виключив, що підхід, який ОП КЦС ВС зайняла у 2022 році, потребує перегляду. На його думку, акт службового розслідування, опитування очевидців загибелі, бойового медика й допит свідків у судовому засіданні в сукупності важливіші за те, що особа перебуває в розшуку та за висновками самих військових, які зібрали інформацію саме про загибель, вважається безвісно відсутньою. Дмитро Гудима розповів, що у провадженні колегії суддів, до якої він входить, перебуває відповідна справа, й колегія має намір передати її на розгляд палати або ОП КЦС ВС через неузгодженість відповідної практики. 

Презентація Дмитра Гудими – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Vstanovl_fakt_smerti.pdf

Наталія Сакара виступила, розглянувши тему «Відновлення втраченого судового провадження як гарантія забезпечення права на судовий захист». Суддя зазначила, що в умовах війни і тимчасової окупації частини території України цей процесуальний інститут набув особливої актуальності, адже відсутність матеріалів справи може унеможливити ухвалення подальших процесуальних рішень і, відповідно, реалізацію особою права на доступ до правосуддя.

У цьому контексті доповідачка звернула увагу на практику ЄСПЛ. Зокрема, у справі «Хлєбік проти України» Суд не встановив порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки національні органи вживали всіх можливих заходів для відновлення матеріалів провадження, що залишилися на окупованій території. Натомість у справі «Куроченко та Золотухін проти України» ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції, зокрема через незавершення процедури відновлення провадження щодо одного із заявників.

Спікерка також зупинилася на особливостях процедури відновлення втраченого судового провадження. Вона зауважила, що матеріали цивільної справи можуть існувати в паперовій, електронній або змішаній формі, тому насамперед необхідно перевірити наявність електронної справи. Відновлення провадження має здійснюватися з конкретною процесуальною метою, яка визначає необхідний обсяг матеріалів, що підлягають відновленню.

Суддя наголосила, що відновлення втраченого судового провадження можливе як за заявою учасника справи, так і з ініціативи суду. Здійснити його може суд першої інстанції, який розглядав справу по суті, а якщо він не здійснює правосуддя – суд, якому передано його територіальну підсудність. При цьому завдання суду полягає не в збиранні чи переоцінці доказів, а у відновленні того, що містилося у втраченому провадженні.

Серед процесуальних питань, які неможливо вирішити без попереднього відновлення провадження, Наталія Сакара назвала перегляд заочного рішення, відкриття апеляційного провадження, видачу дубліката виконавчого документа, заміну сторони виконавчого провадження та інші питання, пов’язані із судовим контролем за виконанням судових рішень.

Доповідачка звернула увагу й на повноваження апеляційного суду в ситуації, коли суд першої інстанції відмовив у відновленні втраченого провадження. Відповідно, до висновку об’єднаної палати КЦС ВС апеляційний суд не має повноважень закривати апеляційне провадження лише з цієї підстави та може приймати й оцінювати докази, надані учасниками справи, з урахуванням принципу змагальності. Так само відсутність відновленого провадження сама по собі не може бути підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження чи повернення апеляційної скарги.

Верховний Суд